Той самий незручний момент

Ми часто потрапляємо в ту саму ситуацію — який-небудь умовний Іван Іванович запитує: «Слухай, ти тут, кажуть, перекладами займаєшся по-серйозному, а в мене донька (сестра, племінниця) саме закінчила філологічний, роботу шукає. Вона так шпарить англійською (німецькою, французькою)! Вона навіть місяць прожила в Лондоні (Берліні, Парижі)! Не можна її якось до вас влаштувати?»

Що відповісти? У голові проноситься величезна кількість варіантів. Наприклад, відразу відрубати:

— Ні, не можна.

Але це грубо. Образиться людина, ображати не хочеться. Тоді якось так:

— Розумієте, Іване Івановичу, професіоналом неможливо стати по блату…

Теж грубувато. Іван Іванович усе одно образиться й подумає: негарна ти людина, я до тебе по-доброму, а ти на мене ще й наїхав. Може, просто пояснити? Наприклад, так:

— Розумієте, Іване Івановичу, знати іноземну мову та вміти перекладати — це абсолютно різні речі. Крім того…

Але відразу ловиш себе на думці: Іван Іванович пропустить усю цю тираду повз вуха, а сам подумає: тобі просто соромно зізнатися, що ти нікого влаштувати не можеш, тому й видаєш із себе розумника.

Урешті-решт відповідаєш:

— У нас є стандартна процедура прийому. Будь-хто, хто до нас приходить, повинен через неї пройти.

Така відповідь також викликає в Івана Івановича легку образу: але ж моя донька (сестра, племінниця) — не «будь-хто», міг би допомогти, а ти — «процедура».

Зате тепер Іван Іванович розуміє: зайти через задній хід не вийде. Щоправда, він не розуміє головного: намагаючись провести свою доньку (сестру, племінницю) через задній хід, він робить їй ведмежу послугу.

Ще одна стаття про прірву між перекладачами та неперекладачами.