Про клацаючі приголосні та їх передачу на письмі
У кожної мови свої особливості, але інколи з ними непросто впоратися під час перекладу
Серед величезного різноманіття звуків, за допомогою яких людина конструює слова, різко виділяються так звані клацаючі приголосні, також відомі як клікси, що використовуються в койсанських мовах. Люди, які ними розмовляють, живуть на півдні Африки в районі пустелі Калахарі. З цих людей європейцям найкраще знайомі бушмени, переважно завдяки прекрасному фільму «Мабуть, боги з’їхали з глузду» та його продовженням.
Якщо вам не пощастило народитися бушменом, без тренування ви ці звуки не вимовите (особливо за умови, що існує аж п’ять їхніх різновидів). Звучать вони так.
Популярний антрополог Станіслав Дробишевський, пояснюючи, як такі незвичайні звуки могли стати частиною мови, озвучує версію (ось тут на 26:00), що вони допомагають під час полювання: тварини не сприймають їх як людське мовлення та вважають їх звуками природи, і тому підпускають мисливця близько.
Постає запитання: як передавати клацаючі звуки на письмі, якщо літер для них просто немає. Це завдання виконували по-різному. В українській мові вигадали два способи: через апостроф і через знак оклику.
Наприклад, ім’я бушмена, який зіграв головну роль у згаданому фільмі «Мабуть, боги з’їхали з глузду», можна написати Нк’хау або Н!ксау. Жодне з цих двох написань не можна назвати усталеним. А в англійській мові це ім’я зашифрували ще сильніше — Nǃxau ǂToma. Виглядає страшнувато, але нічого кращого поки не вигадали.